Більше року в Німеччині

Ми якось так непомітно прожили повний річний цикл в Німеччині і скоро знову почнуть жовкнути дерева. Якщо озиратися, рік такий довгий-довгий, безкінечний. От, у вересні ми їздили до Паркштайну, дивитися давно заснулий вулкан. І на Октоберфест із друзями. В жовтні збирали листя, гуляли по найближчих баварських лісах. А от, в листопаді гуляли по Мюнхену. В грудні мама приїжджала і ми їздили до Нюрнберга на різдвяну ярмарку. Мені стукнуло 40. А в січні почалися мої мовні курси. Лютий. Лютий важкий місяць, він минає вкрай повільно. Але в останній день насипало снігу. І ми пізно увечері ходили ліпити сніговиків. В березні почався карантин і я давно не пам'ятаю цього світу таким розгубленим. В квітні поволеньки звикали жити в локдауні, ховалися у весняному лісі, їздили кататися на велосипедах по безлюдному місті чи селі. В травні почалися послаблення, то ми вже з'їздили в Кульмбах, гуляли по маркграфському замку. А в червні розвідали озеро в Швандорфі, діти пішли в школу, тиждень через тиждень. В липні в дітей закінчилася школа. Ходили комету дивитися, ловили персеїди. В серпні мали пластову зустріч, їздили на озера, вчилися плавати, відпочивали, мотнулися на кілька днів до Берліна. І от уже новий вересень на носі. Рік і десять днів, як ми в Баварії. Стрімкий рік. От, ти ще тут, в 2019, а от, вже у 2020 і до нового року трохи більше ста днів. Вперше за багато часу я не їздила в Україну на літо. І це мене дуже засмучує.

Знову в школу. Лесь в перший клас. Старші нарешті в восьмий, в сьомому вони двічі були - в Китаї і тут. Я на мовні курси.
Мрія тільки одна тепер. Хочу побачити, як людство поборе цю пандемію. Вакцини, ліки, імунітет, променева терапія, здається, я на все готова, лиш би це все закінчилося. Хочу знову мандрувати спокійно, ходити в магазині без маски, без страху упіймати двосторонню пневмонію, яку навіть рентген не бачить, без всього цього.

Рік в Німеччині. Шість років, як не в Україні.

Час невблаганний. Час цікавий. Час захопливий.

Отак помирають

Отак помирають,
розкинувши широко руки.
І вітер серпневий спочине легенько на грудях.
Дороги немає.
Ні раю, ні пекла, ні звуку,
ні пам'яті.
Все, що було, те забудуть.
Лежатимеш мовчки.
Мовчатимуть трави і люди.
Візьме похоронну мелодію високо жайвір.
Ні дня, ані ночі.
І слів вже напевне не буде,
розсиплеш,
вони в цій історії зайві.
Молитися марно.
Гріхи невідмолені - камінь,
потягнуть у холод гірких казематів покути.
Прекрасна ця кара -
отак помирати у храмі
серпневому,
зникнути,
просто
не
бути.

ну, а раптом

хто ще не знає, то мене багато тут https://www.facebook.com/yusmal.smal (тут найбільше),

трохи менше тут https://www.instagram.com/yulkuman/?hl=r,

а твітера не даю, бо я там хіба трохи частіше, ніж в коханій колись жежешечці.

З новин:

старшим дітям скоро 14,

меншому скоро 7,

минулого літа ми зробили кульбіт з голови на ноги і перебралися з Китаю до Німеччини, тепер тут освоюємося після п'яти років там, здаю на права, ходжу на мовні курси,

в Україні за минулий рік вийшло три моїх нових книжки "Лесеві історії. Експериментуй і дізнавайся" (ВСЛ), "Як я була ботом" (Комора), "Я і він. Про хлопчаче без секретів" (Моя книжкова полиця), пишу далі.

Оце ніби й усе з глобальних змін.

Tschuss!

Ваша Yusmal

Ілюзії

Ілюзії. Було і не було.
Не стало нас і вічності не стало.
Весілля не сідало за столом.
І подиху одного двом замало.

Ілюзії. Залишені у снах.
Заплетені вчорашнім павутинням.
Минуло все, минула вже весна,
Неначе побиралась попідтинню.

Минулося. І невблаганний час
У коси сиві назбирав ілюзій.
У спогадах зі мною він кричав,
Що ми з тобою друзі, просто друзі.

Ілюзії. Неправда і обман.
Гіркий полин у каві замість меду.
Іди, не жаль, з тобою нас нема.
Дорога без брехні, старенькі кеди.

о, журнальчику,

о, мій майданчик для ниття і солоденького флуду...
Не те, щоб нічого не виходить, але все не радує.

Мене навіть нові мої книжки не радують. От, вийшла і харашо. І шо далі? Рутина.

Але да, скаржитись гріх.

І нема на що, глобально так.

Завтра їду з Лесем на медогляд, спробую переконати його ходити в китайський садок.

Лежало, лежало, поки я його не переробила сьогодні

Верес(ерпе)нь
Сьогодні так дивно шалено запахло вереснем,
Букетами з астр, букварем і святковою зливою,
Горіхом в портфелі, сусідом по парті принесеним
А ще горобиною, раптом до ранку дозрілою.

Ще небо не плаче і рано ховатись від холоду,
Розлитий полин у повітрі, прощаються ластівки.
Я в передчутті, бо зимою закінчиться молодість,
Закінчиться серпень із кошиком яблук у Спасівку.

Сьогодні так дивно. Подивиться в дзеркало вересень.
Всміхнеться росою, дихне прохолодою осені.
А потім забуде - бо серпнем ще літо не стесане.
Ще дім не стоїть. На гостину ще всі не запрошені.
Юля Смаль

Тепер узагальнюю

Спорадичні записи до жежечки все більше доводять, як ми розійшлися. З усіх соцмереж я залишися лише у фейсбуці, з такою ж інтенсивністю, як у жж, можуть з'являтися дописи в твітері. У мене висить дамокловим мечем застиглий у неактивності хімічний сайт, оскільки я терміново і дуже напружено вчусь на два сертифікати - один викладання англійської як іноземної мови TEFL, інший - академічна англійська, яка дасть мені право викладати хімію англійською IELTS.

Ми знову повернулися до Китаю, найближчих два роки тут, у Піньху, неподалік від Шанхаю. На подорожі, на жаль, знову таки, немає часу, лише невеликі вилазки в межах 2-3 годин машиною чи поїздом від Піньху. Старші діти з вересня йдуть у міжнародну канадську школу MAPLE LEAF - MLEF. Менше - в місцевий приватний садок, вчитиме китайську і комунікацію з однолітками.

Цього року я мало пишу казочок і оповіданнячок в різні журнали. Зате багато пишу великого за розміром - казок, історій - оповідань, одним словом, якось раптом стала потрібним автором. Мої оповідання цьогоріч з'являться у трьох різних збірках в різних видавництвах, сподіваюся, що казочка ще цього року вийде друком в четвертому... Працюю.

Не знаю, що ще розказати, бо одним дописом все не зачепиш, а на багато у мене немає ні сил, ні час, ні натхнення. Раптом би вам було цікаво і ви не знаєте, де мене шукати поза жж, то от https://www.facebook.com/yusmal.smal - більшість дописів не закриті, можна читати просто так, не додаючись у френди.

Бульбашки

Ніч ліниво розгляглася над стихлим, втомленим містом. Де-не-де ще світиться світло у вікнах поодиноких сов. Що вони роблять там, за своїми вікнами? Чого їм не спиться? Хотілося б інколи мати собі крила і уміти літати, здається, яховалася б за такими вікнами і підглядала. От, станеш за вікном, а там молода, ще навіть зовсім юна матуся колише немовля здерев’янілими від безсоння руками. Хочеш, допоможу? Я все одно не сплю.
Collapse )